Російські фільтраційні табори: свідчення та механізми репресій

08 серпня 2025, 17:24

Російські фільтраційні табори: свідчення та механізми репресій

Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну у лютому 2022 року російський політичний режим активно впровадив систему масових репресій проти цивільного населення, спрямовану на виявлення та нейтралізацію осіб, які вважаються "нелояльними" до окупаційної влади. Центральним елементом цієї стратегії стали фільтраційні табори — незаконні об'єкти примусового утримання людей, які функціонують не лише на тимчасово окупованих територіях України, а й на території самої Росії та Республіки Білорусь. За своєю структурною логікою та функціональним призначенням ці табори тяжіють до нацистських концтаборів та радянської репресивної системи ГУЛАГ.

Система фільтрації, позбавлена будь-яких юридичних підстав, грубо порушує норми міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевські конвенції, Конвенцію проти катувань і норми, що забороняють масові депортації. На практиці вона реалізує модель державного терору — багатоетапну технологію контролю, репресій і фізичного усунення "небажаного" населення. Створення цієї системи стало можливим завдяки політичним рішенням на найвищому рівні — не лише в Кремлі, але й у Мінську, що свідчить про співучасть Білорусі у злочинній політиці Росії.

Розслідування журналістів "Радіо Свобода" та Білоруського розслідувального центру підтвердили функціонування фільтраційного табору в місті Наровля (Гомельська область, Білорусь), де утримувалися українські військові та цивільні. Зокрема, військовослужбовець ЗСУ Богдан Лисенко свідчить про транспортування полонених через Чорнобильську зону до Наровлі, де їх фотографували, допитували, а цивільних — піддавали катуванням. Про аналогічну практику свідчить і історія Лариси Ягодинської з Київщини, чий неповнолітній син зазнав тортур електрошокером у Білорусі, тоді як старшого було вивезено до СІЗО в Росії.

Попри офіційні заяви Лукашенка про "нейтралітет", надані дані та відмова білоруських органів влади відповідати на запити журналістів засвідчують цілковиту співучасть у російській агресії. Як підкреслює журналіст Максим Савчук, "держава, фактично, віддавала свої території для розташування військ і підготовки до вторгнення". Фільтраційний табір у Наровлі, розміщений на базі держпідприємства "Прип’ятський Альянс", став одним із елементів цієї репресивної мережі.

Механізм фільтрації включає кілька етапів: первинну перевірку на блокпостах, примусове утримання у спеціально відведених приміщеннях, а також переміщення до слідчих ізоляторів і колоній. За свідченням журналіста Станіслава Мірошниченка, усі громадяни України віком від 14 років, що перебувають на окупованих територіях, зобов’язані пройти через "фільтрацію". Це означає запровадження режиму тотального контролю, де виживання напряму залежить від лояльності до окупанта.

Численні свідчення жертв демонструють системність тортур, психологічного тиску, сексуального насильства та принижень. Марія Вдовиченко, 17-річна мешканка Маріуполя, описує фільтрацію як жахливий досвід: багатоденні допити, насильницьке роздягання, образи, побиття її батька, що зрештою призвело до його смерті. Подібні історії фіксуються по всій території, контрольованій Росією — в Донецьку, Мангуші, Безіменному, Єнакієвому, Оленівці.

Особливу увагу привертає випадок українського журналіста Дмитра Хилюка, якого було затримано в рідному селі під Києвом і після тижня утримання в таборі депортовано до Росії. Єдиним "поясненням" стала його професійна діяльність, тобто журналістика як форма свободи слова. За три роки в полоні він надіслав єдиний лист: «Я живий і здоровий. У мене все добре». Подібних випадків — сотні. Доля багатьох затриманих невідома. Випадок волонтера Сергія Табачука, затриманого під час евакуації в Запорізькій області, досі залишається не розкритим. Його мати публічно звернулася до світу із проханням "зупинити це зло".

Правозахисник Андрій Яковлєв наголошує: "Людей утримують без права зв’язку з зовнішнім світом. Це дозволяє чинити з ними все, що завгодно". На його думку, фільтраційні процедури, які супроводжуються депортаціями та катуванням, мають ознаки злочину проти людяності та воєнного злочину. Як приклад — свідчення волонтера Ігоря Талалая, який 88 днів провів у фільтраційних центрах, зазнаючи тортур електричним струмом, побиттів і голоду.

Фільтрація здійснюється також у формі облав. Юрій Березовський, активіст зі Старобільська, свідчить про нічне затримання вдома, обшук, допити, погрози, а згодом — повторну фільтрацію на кордоні з РФ. Псевдосуд став підставою для восьмиденного утримання під арештом. Такі історії не є винятком, а демонструють системність політики залякування, деморалізації та придушення опору.

Фільтраційні табори — це не лише місця позбавлення волі, а простори, в яких реалізується новітня ідеологія фашизму. Їхня структура, жорстокість, роль у системі тотального контролю й депортацій — усе це дозволяє говорити про усвідомлену державну політику етнічного очищення. Свідчення про побиття дітей, людей похилого віку, осіб з інвалідністю, смертельні випадки внаслідок відмови в медичній допомозі — все це свідчить про функціонування фільтраційної системи як механізму геноцидного характеру.

За даними Єльського університету, на території ОРДЛО функціонує щонайменше 21 фільтраційний об’єкт. Центр національного спротиву повідомляє про створення нових таборів у Поволжі під виглядом "піонерських" дитячих таборів. Модульні бараки, де можуть утримувати сотні людей, є прямим відлунням сталінських репресій. Це не спонтанна жорстокість, а організована система репресивної політики.

З огляду на масштаби, структуру та мету, фільтраційні табори слід кваліфікувати як інструмент державного терору та злочин проти людяності. Презентація в ОБСЄ 27 липня 2025 року, організована українською делегацією та ГО «Медійна ініціатива за права людини», стала кроком до міжнародного визнання цієї практики як злочинної. Свідчення жертв, зібрані під час заходу, мали не лише доказову, а й морально-етичну вагу. Як зазначив очільник місії України в ОБСЄ Євген Цимбалюк, фільтраційні табори РФ — це сучасні аналоги концтаборів Третього Рейху.

В умовах триваючої війни, важливо не лише документувати ці злочини, але й створювати механізми відповідальності. Законопроєкт Верховної Ради України щодо створення Державного реєстру постраждалих від агресії РФ є першим кроком до репарацій, компенсацій і майбутніх трибуналів. Ці злочини не мають терміну давності. Україна не забуває своїх полонених і постраждалих, як не забуває історії кожної жертви.

Фільтраційні табори — це не "локальне" явище, а цілеспрямована політика. Їх існування можливе лише в умовах безкарності, підтримки союзників і слабкої міжнародної реакції. Відтак відповідальність лежить не лише на державі-агресорі, а й на всіх, хто сприяє замовчуванню та бездіяльності. Лише глобальна солідарність, політична воля та правосуддя можуть зупинити повторення подібних злочинів у майбутньому.