Бердянськ: місто між окупацією, страхом і шляхом до свободи 27 січня 2026, 17:18
Сучасний Бердянськ — це місто, яке вже не тішить туристичними фото і не чути там звичного шуму набережної. Понад три роки під тимчасовою окупацією змінили його до невпізнаваності: з вільного портового міста воно перетворилося на простір обмежень, контролю та повсякденної напруги.
Мешканці, що залишилися, описують це не просто як життя під чужою владою, а як в’язницю на відкритому повітрі. За словами одного з місцевих ще у 2022 році, «нас наче тримали орки наче в’язнів у колонії розміром з місто»», оскільки всюди було присутнє відчуття нагляду, контролю і залякування.
Ці слова, сказані в серпні 2022, звучать так само гостро й сьогодні: дефіцит роботи, зростання цін, перебої з базовими послугами і постійний тиск з боку окупаційної адміністрації не давали жодної впевненості у завтрашньому дні.
Життя під контролем – не просто слова
Свідки окупації розповідають, що спостерігали не лише обмеження, а й реальне насильство. За свідченнями людей, котрі пережили російський контроль, ті, хто виходив на мирні протести або висловлював незгоду, потрапляли під загрозу: активістів викрадали, катували та змушували записувати постановочні відео.
Один із очевидців про життя без свободи сказав:
«Того дня перед виїздом з міста на кожному контрольному пункті мене питали: “Чому ти хочеш поїхати до України? Залишайся тут”» – це реальний спогад людини, яка вирушала з Бердянська до підконтрольної України.
Такі питання від окупаційних сил не просто звучать як репліки – вони стають символом примусу залишатися під чужою владою. Багатьох людей саме це змушувало шукати можливості виїхати, попри всі ризики.
Виїзд – не лише географічний крок, а моральний вибір
У ті, хто наважився виїхати, є свої історії і свої переживання. Свідчення однієї родини, яка змогла покинути місто у 2025 році, краще за будьякі слова ілюструє це:
«Тільки 3 квітня 2025 р. ми змогли виїхати евакуаційним автобусом. Їхали понад 14 годин з Бердянська до Запоріжжя (~200 км). На кожному пункті окупанти перевіряли речі, телефони, вимагали видалити месенджери і фото. Телефони деяких людей забирали. Було неможливо фотографувати щось уздовж дороги. Було страшно, але ми мусили їхати».
Ця розповідь – це не просто деталі маршруту, а ілюстрація того, що називають “процесом звільнення себе”. Він вимагає величезної мужності: фізичної, моральної та емоційної.
Ще один шлях: через Росію й обхідні маршрути
Інший свідок, Сергій, який теж виїхав з Бердянська у 2023 році, описував свій шлях через Росію, де йому довелося перетинати кордон пішки, спати просто неба та піддаватися допитам:
«Я переходив кордон пішки, спав просто неба, і це було повне психологічне випробування. На допитах у російських спецслужб питали про кожну дрібницю, перевіряли техніку, затримували мене в імпровізованому вольєрі».
Це не просто подорож, це спроба вирватися з атмосфери страху, де навіть момент тиші може означати погрозу.
Нова реальність переселенців та спогади про дім
Для тих, хто виїхав, життя на підконтрольній Україні території — це шанс говорити рідною мовою без страху за дітей чи себе. Родина, яка вирвалася через Росію та Білорусь і оселилася в Звягелі, ділиться:
«Зараз тут спокійніше. Ми можемо гуляти вулицями, говорити українською і не боятися. Але в думках ми ще не усвідомили, що нарешті вільні».
Ця тиша не лише фізична, а й моральна — стає символом збереження своєї ідентичності, якої так бракувало під окупацією.
Що це все означає для майбутнього?
Сучасний Бердянськ – це не просто приклад окупації. Це приклад того, як життя може тривати попри втрати, як люди вимушені шукати свободу, інколи в буквальному сенсі ризикуючи життям. Це не лише про географічний шлях від точки А до точки Б, це про шлях від страху до надії.
Кожна цитата – це живі голоси, які говорять не просто про виїзд, а про страждання, відвагу, втому і, зрештою, прагнення до свободи. Такі історії допомагають зрозуміти, що війна – це не лише статистика, а людські долі, які формують сучасний стан України.
ua
pl






