Світ без Росії, а отже, без війн, ненависті та насильства

24 лютого 2025, 21:06

Світ без Росії, а отже, без війн, ненависті та насильства

24 лютого 2022 року Рубікон перетнув нас самих... штовхаючи нас у вир воєнного хаосу та екзистенційної порожнечі, занурюючи нас у безодню невизначеності, вигнання та смерті. Тіні бомбардувальників закривали сонце, а гуркіт вибухів проник у наші сни, жорстоко вириваючи нас із повсякденного життя. В одну мить нова жахлива реальність поглинула минуле, розбиваючи спогади на окремі фрагменти, які вже не стануть цілісною картини. Домівки, які колись кипіли життям, тепер стоять безлюдні, з розбитими вікнами, схожими на порожні очниці, що дивляться в небо. Вулиці, колись сповнені сміху та розмов, сповнені страхом і невпевненістю.

Минуле, до якого ми час від часу несвідомо повертаємося, з болем і страхом, – навіть не мозаїка, а калейдоскоп мінливих візерунків мирної минувшини. Смак недільної вечері у мами, запах кави, випитої в улюбленій кав’ярні, тепло долоні коханої людини – усе це зараз здається таким далеким, наче в іншому житті, житті, якого нас жорстоко позбавили.

Війна – це не репортажі інформаційних агенцій чи звіти міжнародних організацій, це тисячі вбитих та закатованих, зруйновані та покинуті будинки, розбиті сім’ї, втрачені близькі люди, зламані долі тих, хто мусив тікати. Це зруйновані плани та надії, самотні жінки та чоловіки, осиротілі діти, які залишилися без батьків і родин, безпорадні старі у переповнених вагонах, що тягнуться якомога далі від фронту, мільйони людей на обличчях яких — втома, страх і невпевненість. Це втомлені волонтери, які щодня ризикують своїм життям, щоб подбати про своїх захисників, покинуті коти та собаки, які блукають вулицями, приречені на знищення серед міських руїн окупованих міст. Це понівечені тіла й розкидані трупи мирних жителів і солдатів, це смуток і лемент над тисячами свіжих могил, у яких поховано наше сьогодення.

Війна — це порожнеча в душі, біль у серці, сльози на очах... Це страх, що таїться в кожній тіні, це невпевненість у завтрашньому дні, це відчуття безпорадності перед жорстокістю світу.

Україна переможе, і ми знайдемо себе... або залишимося у вічному пошуку... Чи зможемо ми колись зібрати ці розбиті уламки спогадів і скласти їх у цілісну картину? Чи зможемо ми залікувати свої рани і повернутися до нормального життя? Чи забудемо ми колись те, що переживаємо?

Немає повернення в минуле! Може, з цієї трагедії народиться щось нове, щось краще? Можливо, перед лицем спільного ворога ми зможемо знайти в собі сили побудувати кращий світ? Світ без Росії, а отже, без воєн, ненависті та насильства?